Рід Тишкевичів, які володіли значними статками у тому числі й цілим містом Бердичевом традиційно вважають польським родом. Очевидно, це не так, точніше зовсім не так. 

 

Тишкевичі — це типовий руський (читай український) шляхетський рід у Великому князівстві Литовському, а пізніше Речі Посполитій. Походження має Руське, від боярина Каленика Мишковича. Саме він на початку 15 століття отримав від волинського князя Свидригайла землі на Київщині. Прізвище походить від боярського сина Тимофія (Тишка), засновника роду. В 16 столітті його нащадки отримали маєтності в Литві. З 1569 року — син Тимофія, Василь, здобуває вже графський титул. 

 

Федір Тишкевич (1538 — 1618) — магнат, політичний діяч Великого князівства Литовського, Руського та Жемайтського, згодом Речі Посполитої, дипломат, меценат. 

 

 

Походив з впливового роду Тишкевичів. Син Івана Львовича Тишкевича, старости Чорнобильського, та Марії-Марини Мелешко. Завдяки належності до вищої аристократії держави та значним статкам зробив гарну політичну кар'єру. У 1576 році став надворним підскарбієм литовським, після цього обіймав посаду великого писаря литовського. У 1578 році очолював польське посольство до Московського царя Івана IV Грозного стосовно укладання перемир'я у Лівонській війні. Втім воно не мало особливого успіху. 

 

З 1581 до 1610 року в якості старости керував Бреславським староством. У 1586 році отримав посаду великого підскарбія литовського. В цей час вплив Тишкевича зростає настільки, що він став карбувати власну монету з гербом свого роду. З 1590 року стає воєводою Новогрудським. 

 

Спочатку був супротивником Брестської унії (разом з Костянтином Острожським). Підтримував боротьбу проти розповсюдження уніатства, проте у 1597 році Федір Скумін-Тишкевич з міркувань збереження свого становища у державі перейшов до унії. У 1608 році він стає Гродненським старостою. 

 

Teodoras Tiškevičius. Lietuviškoji tarybinė enciklopedija, XI t. Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas, 1983. T.XI: Šternbergo-Vaisius, 325 psl. 

Historia dyplomacji polskiej, pod redakcją Zbigniewa Wójcika Warszawa 1982, t. II. 

 

Тишкевичі володіли численними земелями на території сучасної України, Литви і Білорусії. Збереглися їх міські резиденції, переважно витримані в стилі класицизму, у Варшаві, Кракові та Вільнюсі. Заміські палаци були зведені Тишкевичами в Логойську (зруйнований совєцькими військами в часи Другої світової), Паланзі, Троках і Біржах. 

 

 

Наприкінці XVI століття Тишкевичі збудували в Бердичеві замок, який мав виконувати роль оборонного форту Речі Посполитої від татарських нападів. Однак ця будівля скоро була здобута та знищена, а її роль на себе поступово перейняв оборонний кляштор (монастир) Босих Кармелітів. 

 

В Україні у с.Спичинці (сучасна Вінницька область) залишився Палац Тишкевичів XIX ст., який називають "замок французької Луари".

 

Януш Тишкевич (1590—1649), який вважається засновником Бердичева відійшов від православної віри предків і був непримиренним ворогом козацтву та Україні. Магнат та політичний діяч Речі Посполитої, воєвода та генеральний староста київського краю. 

---

 

---

Саме Януш Тишкевич 22 липня 1642 року – в день відкриття монастиря Босих Кармелітів та освячення нижнього храму – подарував кармелітам свою сімейну реліквію – старовинну ікону Божої Матері, що з давніх-давен вважалася чудотворною. Ця ікона впродовж століть приносила численні милості віруючим та у 1752 році була проголошена чудотворною, а 16 липня 1756 року – коронована. Ця ікона (її вірогідна копія) відома нині як ікона Матері Божої Бердичівської, до якої в день її першої коронації щороку здійснюється паломництво віруючих зі всього світу.. В 1630 р. Януш Тишкевич дарує замок та значні земельні угіддя представникам ордену. 

 

В червні 1648 р. війська під керівництвом соратника Богдана Хмельницького Максима Кривоноса, які направлялись на Зборів, завдали цілий ряд ударів польським військам Яреми Вишневецького, в числі яких були тисячі солдат Тишкевича з Бердичівського гарнізону і звільнили ряд населених пунктів Житомирщини: Бердичів, Бистрик, П'ятку, Чуднів та інші. 

 

У Російській імперії графи Тишкевичі також відігравали значну роль у громадському та науковому житті. У 40-і роки XIX ст. один з графів Тишкевичів був обраний головою, київського дворянського зібрання. У другій половині XIX ст. Станіслав Тишкевич був уманським маршалком. 

 

Важливу роль відіграв для розвитку України з цього роду Михайло Станіславович Тишкевич (7 квітня 1857 — †3 серпня 1930) — граф, дипломат, публіцист, митець і меценат; народився у с. Андрушівці Київської губернії, походив зі спольщеного українсько-литовського магнатського роду; батько Станіслав Тишкевич був уманським маршалком (місцевий шеф дворянства). 

 

Життєпис 

 

Граф Михайло Тишкевич в юнацькі роки жив у Варшаві та Вільні, захопився там живописом, із срібною медаллю закінчив Академію мистецтв у Петербурзі і далі навчався на Заході. Тишкевич повернувся до маєтку і присвятився господарству та громадській праці серед селян. Тоді ж повернувся до українства і заявив про це в київській «Раді» (єдина щоденна українська громадсько-політична, економічна і літературна газета ліберального напряму українською мовою на Наддніпрянщині). Одночасно віддався політиці, публіцистиці й філантропії. 

 

1888 р. встановив фундацію, т. зв. Михайлову премію для Товариства «Просвіти» у Львові за найкращий літературний твір з минулого України, допомагав українським і польським митцям та письменникам. З нагоди 100-літнього ювілею Тараса Шевченка (1914) дав 20000 карб. Українському Науковому Товариству в Києві (був його почесним членом). До 1914 р. заснував кілька товариств (Związek Katolicki, Союз землевласників, Partia Krajowa), в яких підтримував українські тенденції; обороняв українські вимоги в російських і польських газетах. 1917 р. став головою Союзу Українців-католиків у Києві. 

 

Під час першої світової війни жив у Лозанні (Швайцарія) і там розвинув жваву діяльність в українській справі: статті в західній пресі, листування з впливовими політиками і державними діячами Антанти, пропагував ідеї української самостійности, допомагав тижневикові «L'Ukraine» (ред.Володимир Степанківський); був головою Україно-Литовського Товариства та долучився до заснування інформаційного товариства «Ucraina». У лютому 1919 р. уряд УНР призначив Тишкевича головою дипломатичного представництва при Ватикані. 

 

Внаслідок розходжень з урядом УНР вийшов з місії. Відійшов від політичної діяльності. Михайло Тишкевич як засновник київського Товариства прихильників миру у 1910, 1911 та 1927 рр. номінувався на Нобелівську премію миру. Помер у маєтку свого сина у Жиданові біля Познані (Польща). 

 

Михайло Тишкевич видав: «Documents reiatifs a l'Histoire de l'Ukraine (1569 — 1764)», І — II. «Cartes de l'Ukraine» (1919), «Ukraine face au Congrès» (1919), «Уривки з спогадів» (ЛНВ, 1928, 1929). 

 

Література 

Енциклопедія українознавства. У 10-х томах. / Головний редактор Володимир Кубійович. — Париж; Нью-Йорк: Молоде життя, 1954—1989. 

Віталій Абліцов «Галактика „Україна". Українська діаспора: видатні постаті» — К.: КИТ, 2007. — 436 с.

 

Однією з головних причин бездержавності було намагання української нації пристосовуватися та страх перед реальним спротивом окупантам: культурним, релігійним, національним. Рід Тишкевичів, нажаль, чудово підтверджує слова Михайла Грушевського: 

---

"Але був то заразом час, коли ті виднїйші роди українські, які задержали ся в вищій верстві місцевої шляхти, швидким темпом затрачували свою національність і безслїдно розмивали ся в польськім елєментї. Спільність клясових інтересів і бажаннє зрівняти ся не тільки de jure, але і фактично з привілєґіованим панством польським, доступити всеї повноти вигід і гонорів, на які могли числити шляхтичі чи маґнати польські, впливи шляхецької культури й католицької стихії, яка розвивала ся тут же під боком і заливала що далї то більше українські землї, нарештї — мішані шлюби з Польками і на відворот — всї сї чинники й впливи, про які ще будемо говорити, робили своє дїло дуже скоро". [М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VI. Розділ III. Стор. 1.]

---