22 травня прах Тараса Шевченка, згідно з його заповітом, було перепоховано в Україні. Бердичівські свободівці Олексій Побережний, Віктор Козачук, Анатолій Кривушин та Юрій Лукуц в рамках загальноміського заходу також поклали квіти до пам’ятника Батька Тараса. 

Цього року, вже традиційно, на вшануванні роковин перепоховання Тараса Шевченка відзначили кращих знавців української мови, які здобули призові місця на мовно-літературних конкурсах імені Т.Шевченка та імені П.Яцика. Даний захід, на думку першого заступника міського голови Івана Демуся, є своєрідним звітом, як перед громадськістю, так і перед Кобзарем.
Традиційно місцева влада «забезпечила» присутність школярів на заході. Молодь читала вірші разом з виступами творчих колективів міста. 

Нагадаємо, перебуваючи далеко вiд батькiвщини 1861 році, в Санкт-Петербурзі, він все частіше хворів, усе бiльше вiдчував свою самотнiсть. 9 березня, в день його народження, до нього завiтало кiлька знайомих. В розмовi з близьким другом художником Григорiєм Честахiвським поет висловив бажання, щоб в разі смерті, яку він передчував, поховали його в Каневi. Вранцi 10 березня Тараса Григоровича не стало. 

Поховали Т.Г.Шевченка 13 березня, у Петербурзi, на Смоленському кладовищi на кошти друзів. Понад дві тисячi чоловiк йшли за домовиною Кобзаря: студенти унiверситету, слухачi Академiї художеств, письменники, художники i просто читачi й шанувальники.
Лише у квiтнi 1861 року, після того, як 58 днів прах Т. Г. Шевченка знаходився в Петербурзі, царський уряд, нарештi, дозволив перевезти його в Україну. 

Дві доби домовина знаходилась в Успенському соборі, а 22 травня канівський протоієрей Гнат Мацкевич вiдслужив Заупокiйну Лiтургiю i виголосив надгробне слово, яке завершувалось так: «Благовiй же до граду нашого, Україно: в нас покоїться прах Тараса Шевченка! Тут, на однiй з найвищих гiр Днiпрових, як на горi Голгофi, подiбно Хресту Господньому, водрузиться хрест, що його бачитимуть i по цю, i по ту сторону Днiпра». Вiд собору похоронна процесiя прямувала на Чернечу гору: через гори i лiс, а юнаки i дiвчата самотужки везли важкого воза – з великої шаноби до Тараса. «Винесли гроб, поклали на козацький віз, накрили червоною китайкою. Замість волів впрягся люд хрещений, і повезли діти свого Батька, що повернувся з далекого краю до свого дому» – згадував Григорій Честахівський. Біля могили зiбралося кiлька тисяч люду, було виголошено двi проповiдi та шiсть промов. Похорон тривав до вечора. Г.Честахiвський залишився в Каневi i вирiшив насипати над прахом поета високу могилу. Канiвчани i жителi навколишнiх сiл два мiсяцi пеленами, хустинами, торбинками й кошиками носили землю з ближнiх урвищ-ярiв на могилу Тараса, обкладали її камiнням. Поступово над мiсцем поховання Шевченка вирiс пагорб у кiлька метрiв заввишки. На могилi встановили великий дубовий хрест. 

Похорон Шевченка вiдбувався саме в тi днi, коли цар «дарував» крiпакам волю.

Бердичівські патріоти шанують пам'ять про Батька Тараса